Дослідження проводилося з метою з’ясувати, чи впливає самотність на розвиток хвороби Паркінсона незалежно від інших факторів, таких як депресія чи генетична схильність.
Не пропустіть
Учасники дослідження були поділені на дві групи: самотні та непоодинокі. Самотність визначалося як брак, партнера чи близьких друзів. Потім учасникам було проведено медичний огляд, включаючи збирання інформації про наявність хвороби Паркінсона та інших захворювань.
Результати дослідження показали, що у людей, які відчувають самотність, ризик розвитку Паркінсона був значно вищим, навіть після врахування інших факторів, таких як вік, стать, освіта, дохід та фізична активність. Імовірність розвитку хвороби Паркінсона була на 46% вищою у самотніх людей порівняно з тими, хто не відчував самотності.
При аналізі даних було виявлено, що зв’язок між самотністю та ризиком Паркінсона зберігався незалежно від наявності депресії або генетичної схильності до захворювання. Це говорить про те, що самота сама по собі може бути фактором, що сприяє розвитку Паркінсона.
Самотність може проводити розвиток хвороби Паркінсона через різні механізми. Відсутність соціальної підтримки та емоційної підтримки може призвести до хронічного стресу, який у свою чергу може вплинути на функцію мозку та збільшити ризик розвитку нейродегенеративних захворювань. Крім того, самотність може призвести до погіршення способу життя, оскільки самотні люди часто мають менше стимулу для здорового способу життя, включаючи фізичну активність та правильне харчування.
Ці результати наголошують на важливості соціальної підтримки та близьких відносин для підтримки здоров’я мозку. Встановлення та підтримання соціальних зв’язків може бути важливим фактором у профілактиці Паркінсона та інших нейродегенеративних захворювань. Подальші дослідження мають бути проведені для підтвердження цих результатів та з’ясування механізмів, через які самотність впливає на розвиток цього захворювання.
