Анатолій Весницький, 30 років, приватний підприємець, одружений не був, дітей немає:
– Мою історію можна було б назвати так: “я люблю свою домробітницю”. Тобто я по-своєму люблю цю дівчину і ціную її саме за те, що вона забезпечує мені затишок і порядок…
У 26 років у спадок від тітки мені дісталася квартира, правда, в сусідньому місті, у Волгограді (сам я з Астрахані). На той час закінчив університет, влаштувався на непогану роботу, і жити з батьками, звичайно, пора було закінчувати. Від дівчат завжди відбою не було, тільки вибирай. Але мамині косі погляди і засуджують зітхання, коли я наводив ночувати чергову пасію, дуже напружували, та й батько, видно, забув уже, що таке молодість, коли хочеться більше хороших і різних… Батьки, звичайно, хотіли, щоб я скоріше визначився і одружився. Тільки я вирішив нарешті зняти житло, як прийшла звістка з Волгограда про смерть старшої сестри батька. Я швиденько прикинув і вирішив не морочитися з обміном, благо у Волгограді є філіал нашої фірми, куди мене і перевели, причому навіть з вигодою.
Загалом, почав я своє повноцінне холостяцьке життя! Волгоградські дівчата, до речі, дуже красиві, факт… Я міняв подружок, влаштовував у себе дружні посиденьки і був у принципі цілком задоволений життям. Минуло кілька веселих років; після кожного дзвінка батьків або мого візиту додому залізно псувався настрій.
Приспів був завжди один і той же: синку, пора стати розсудливим, ми не молодіємо, ми хочемо онуків…
Волею-неволею я став мислити в цьому напрямку. Головну роль, чесно сказати, зіграв чисто побутовий момент: я терпіти не можу прибирання, миття посуду, а готування — це взагалі не моє. Може, кращі кухарі і є суцільно чоловіками, але це не про мене. І я раптом обурив про пиріжках і борщах, як у мами, чистих футболках, тарілках і підлогах…
Кілька разів запрошував додому співробітниць клінінгової компанії і після професійного прибирання деякий час млів від чистоти, але підтримувати її — це було вище моїх сил.
А тут одного разу познайомився з дівчиськом — вона торгувала квасом поруч з моїм офісом. Таке на вигляд бездомне кумедне кошеня, не красуня, але все-таки чимось на мою улюблену актрису Кемерон Діас схожа. Спочатку просто купував у неї стаканчик-інший, потім стали потроху спілкуватися. Дізнався, що Олена живе в приватному секторі, 18 років всього, матері справи до неї немає, ось і крутиться як може.
Запросив до себе в гості. Ні, нічого такого, все ж різниця у віці мене трохи бентежила. Зайшли в супермаркет, вона зробила класну вечерю, після все чистенько так прибрала, і я посадив її в таксі. Ну, а вже вдруге вона сама якось так ненав’язливо залишилася…
Коротше, стали час від часу зустрічатися у мене. Інші мої подружки, красуні всякі, про побут не особливо дбали. Або так, разово, щоб мені догодити. Потім, зрозумівши, що серйозних намірів від мене не дочекатися, швиденько показували справжнє обличчя.
А Лєнка методично і терпляче щоразу розгрібала мої холостяцькі завали. Я просто дивувався. Така юна, а по-жіночому мудра дівчина виявилася. Жодного разу ні в чому не дорікнула! І не кажіть, що вона ні на які закиди права не мала — жіноча стать любить уявити тебе своєю власністю після першої ж ночі…
Загалом, став я чекати цих її візитів, тих самих жаданих борщів, випічки, м-м-м… Все вміє, прямо дивно. Водив, водив до себе, та й звик, як до всього хорошого звикаєш. Дивлюся, закохалася вона капітально. А у мене до неї якісь змішані почуття … не любов, ні. Ближче до ось цього: «Ми у відповіді за тих, кого приручили». Взагалі я не майстер в собі копатися, аналізувати там, любов — не любов. Просто в один прекрасний день зважився і запропонував їй з’їхатися, жити у мене. Вона була щаслива!
Живемо разом уже півроку. Лєнка господарська, домовита така (добре забуте слово), ось що ціную в ній — не тисне на мене ні в чому. Хоча я не ангел, це точно. Я знаю, що вона хоче за мене заміж, щоб сукня там біла, фата, все таке… і, знаєте, я не проти. Де ще таку знайду? На дванадцять років молодше мене, в рот дивиться, симпатяга, без претензій… а любов? Ну, я її люблю, напевно… по-своєму. Головне, що вона мене любить!
